18.01.2018
ua-ihistory Новости Борис Романицький. "Орлятко із гнізда" Марії Заньковецької

Борис Романицький. "Орлятко із гнізда" Марії Заньковецької

19.11.2012 23:48

Одним із перших у нашому списку був Борис Романицький - фактичний фундатор Заньківчанського театру, провідний актор і режисер, педагог і дорадник.

Нам поталанило: саме тоді Борис Васильович приймав вітання за феєричний успіх у виставі "Маклена Граса", давно рекламованій, повитій майже що легендарними переказами. П’єс Миколи Куліша не ставили давно, фактично, з часів розгрому "Березоля", арешту незмінного режисера Леся Курбаса і самого драматурга.

У заньківчан цю п’єсу ставив молодий режисер Сергій Данченко, вже високо зарекомендувавши себе постановкою "В дорозі" Віктора Розова. Але "Маклена Граса" - це щось не до порівняння складне, направду феєричне і потребувало надзусиль для успішної реалізації. Бо ж "Маклена Граса" - ансамблевий, міцно скомпонований спектакль, де успіх приходить лишень за тісної взаємодії.

Ансамбль направду витворився досконалий. Та все ж старші актори, і Романицький насамперед, виділялися - якоюсь майже непримітною піднесеністю, вищістю. Зовні Граса-Романицький начеб спокійний і врівноважений, але якимось чуттям уловлюєш те непоказане. І починаєш розуміти, що за витонченою простотою ховається глибокий внутрішній світ, який, за відповідних умов, може вибухнути геть незвичним феєрверком. Тож у кульмінаційній сцені, коли Грасу намовляють до вбивства за потрібні для порятунку ситуації 500 злотих, Романицький досконало використовує всі засоби акторської винахідливості: різкі короткі фрази, разючі зблиски погляду, їдкий, аж наче геть невідповідний сміх - і тим усім доводить опонента до істерії, а глядача до захвату.

Вже пізніше, ставши художнім керівником театру, Федір Стригун оцінював основні складові успіху:

На моїх очах відбулося в театрі дуже цікаве, я вважаю, унікальне явище: з приходом Сергія Данченка і цілої групи молодих акторів ідеї шістдесятників природно й нерозривно зрослися з ідеями Корольчука, Романицького, Яременка, Казачковського...

Отож Антківа, Міруса, Гринька, Коха, Глухого, Козака, Кадирову, Ступку, Брилинського, Розстального, Литвиненко, Стригуна вже неможливо було роз’єднати, бо нова думка так точно потрапила на добре зораний старий ґрунт, що стався просто художній вибух!

Життєвий і творчий шлях Бориса Романицького був напружений аж до неймовірного, та й був би просто нереальний без виняткового ентузіазму, якоїсь несамовитої закоханості у театр.

Народився він 1891 року в освіченій і прогресивній родині священика, у містечку Чорнобаях над Дніпром, де цінували рідну мову і рідну книгу, пісню та театр. Ще юнаком Борис грає в аматорських виставах, де одночасно виконує режисерські функції. Невдовзі покидає навчання у духовній семінарії, знаходить себе у театральному класі Лисенківської академічної школи. Можна уявити напругу навчання, зваживши, що випускною виставою була складна і романтично піднесена драма Шіллера "Розбійники", де Романицький зіграв роль одного з братів - Франца Моора. Присутній на екзаменаційній виставі П. Саксаганський запропонував юнакові взяти участь у канікулярних гастролях, де він грав у масовках та готував ролі меншого обсягу, але іноді виходив на заміну виконавців центральних ролей.

Друга і визначальна усмішка долі - прихильність самої Марії Заньковецької, її благословення на нелегкий акторський подвиг. У ті важкі роки громадянської війни, роки нестатків і розрухи вони якийсь час працювали разом - майже неймовірно - аж у тридцяти виставах!

Ось таке мандрівне життя у Бориса Романицького розтяглося на кільканадцять років. Коли невдовзі після війни було створено театр імені Марії Заньковецької, де саме його призначили головним режисером, водночас із посадою провідного актора, постійної прописки він просто не мав. Доля не давала нашому героєві жодної поблажки. Кампартійні організатори нового колективу вимагали від нього насамперед революційної сучасності, пропаганди ідей світової революції, майбутнього комуністичного раю. І такі постановки були: від суто пропагандистських вечорів-закликів - до інсценізації новоспечених творів відповідного ідейного насичення. Це поряд із освоєнням авангардних досягнень європейської драматургії.

Молодому театрові довелося мандрувати з виставами по містах і містечках, іноді затримуючись на кілька місяців, а часом не встигнувши перевести дух після чергової вистави - часто доводилося грати і по дві вистави на день: у робітничих клубах, військових частинах, на заводах. На мандрівній карті значилися Кременчук і Крюків, Лубни і Пирятин, Полтава і Ромни, Черкаси і Чернігів, Біла Церква і Сміла, пізніше Луганськ і Донецьк, навіть столичний Харків гостинно приймав самобутній творчий колектив.

Так було до доленосних гастролей у досі маловідомому містечку Олександрівську - саме там розгорнулося нечуване для тогочасної України будівництво: найбільша в Європі гідроелектростанція - ДніпроГЕС. Країна кинула на будову всі сили і засоби, забезпечувала відповідними кадрами. Говорю так, бо знаю із розповідей батька - його теж мобілізували на кілька років як техніка-електромонтажника.

Отже, багатотисячний колектив дніпробудівців мусить мати свій театр! І не просто свій театр - але із відповідним репертуаром, який би возвеличував трудовий подвиг енергетиків. І такі вистави невдовзі очолили репертуарний список театру. Спершу це були агітвечори, але вже невдовзі - "Диктатура" та"Дівчата нашої країни" І. Микитенка, і вже зовсім адресне - "Дніпробуд" своїх же авторів-акторів Л. Олеся і І. Чабаненка.

Молодеча енергія перетворювачів світу там аж зашкалювала - поряд із осудом усього регресивного, відсталого. Мені пригадується кепкування над старим істориком, який розпачував, що висотна гребля затопить одвічну славу України - Дніпровські пороги...

Потім була війна, евакуація в далекий Тобольськ - старовинне колоніальне місто з архітектурно вивершеним у старовинному "теремному" стилі дерев’яним театром. Тобольчани ще й понині пригадують красу української класики, яка для них залишається неперевершеним зразком театрального мистецтва.

Потім - театрально-концертні групи з виїздом на фронти, що давало заньківчанам змогу ступити на визволену українську землю буквально за передовими частинами, вочевидь побачити весь жах війни, незчисленні втрати...

Звісно ж, нова сторінка театральної історії - переїзд до щойно визволеного Львова уже в статусі постійного театру!

Парткерівники сприймали новий колектив не як просто театр - а як провідник соціалістичних ідей у пронаціоналістичному середовищі, де продовжувалася підпільна війна за Українську державність, де так важко давалася колективізація, де треба було поборювати «унію» на догоду московському православію, де треба було вбивати Галана для нової хвилі репресій.

Виникла ґвалтовна проблема поновлювати репертуар - а чим? Керівництво театру - певно ж, за обкомівською підказкою - звернулося до львівських письменників із спеціальним закликом працювати над новими творами. Письменників інструктували, скеровували у колгоспи для вивчення досвіду - а він був аж геть рахітичний...

Все ж почали з’являтися такі твори - виручили прибулі зі сходу письменники-комуністи. Першою майже успішною постановкою стала "На велику землю" А. Хижнака, потім "Весняний потік" З. Прокопенка. Ці дві були про начеб щасливу колективізацію західноукраїнського села- потім до них долучилися "Навіки разом" Л. Дмитерка, "На високій полонині" М. Бірюкова, "Борислав сміється" за Іваном Франком...

Напружена праця не була марною - виставу "На велику землю" за режисури Б. Романицького відзначили Державною премією Союзу.

Керування театром не відволікало Романицького від індивідуальних творчих пошуків, вони й далі були вкрай напруженими. Взагалі список акторських розробок продовжувався і продовжувався - та й сягнув майже неймовірної височини з позначкою триста. Це при сімдесяти постановках.

Із зіграних ролей назвемо бодай деякі: Уріель Акоста, Отелло, Довбуш, Граса, Платон Кречет, Хмельницький, Богун, Бенедьо Синиця...

Знову ж дещо із режисерського доробку: "Підземна Галичина" М. Ірчана, "97" М. Куліша, "Примари" Г. Ібсена, "Загибель ескадри" О. Корнійчука, "Лихоліття" Г. Хоткевича, "Фея гіркого мигдалю" І. Кочерги, "Камо" О. Левади, "Любов Ярова" К. Треньова... А чого лише варті нагороди й відзнаки нашого корифея - бо ж хто із українських театралів міг похвалитися двома орденами Леніна, найвищими званнями республіки і держави, званням лауреата найвищої Державної премії України - імені Т. Г. Шевченка?

А тоді, у 1960-х, на телебаченні ми відзняли таки немало матеріалу: ролі у кількох виставах, розмова про власну театральну і режисерську долю, про проблеми і перспективи театру. Матеріал багатющий - недарма ж Марія Заньковецька ще на початку творчого шляху назвала Романицького "Орлятком із мого гнізда"!

Шкода - не збереглося те все: з часом треба було перенести застарілі записи на нові електроносії, чи як би то сказати точніше. Але вчасно цього не зробили.

Зрештою, у нас завжди так: а хотіли ж як краще...

Джерело:ZAXID.NETАвтор:Микола Петренко

Источник: zaxid.net

Создание качественных сайтов любой степени сложности RODC: Сайт создать | Создание сайтов | Сделать сайт | Продвижение сайтов | Раскрутка сайта | Дизайн сайтов
 

Последние новости


    2013.05.16 - Европейцы теряют доверие к Евросоюзу подробнее
    2013.05.16 - Полиция обыскала московские банки подробнее
    2013.05.16 - Путин выступил за ускоренное предоставление гражданства переселившимся на ДВ русским подробнее
    2013.05.16 - Пентагон отправляет 600 тыс. служащих в неоплачиваемые отпуска подробнее
    2013.05.16 - В Каннах открывается 66-й международный кинофестиваль подробнее
    2013.05.16 - Израиль заявляет об обстреле Сирией Голанских высот подробнее
    2013.05.16 - В Москве поймали американского шпиона. Сейчас главный вопрос в том, как и для чего российские власти используют эту историю подробнее
    2013.05.16 - «Роснефть» предлагает Petrovietnam сотрудничество на шельфе Печорского моря подробнее
    2013.05.16 - Зюганов рассказал Путину об убытках сельхозпроизводителей подробнее
    2013.05.16 - Власенко требует, чтобы Кириченко допросили в Украине подробнее